Час
творити інститут військових священиків
“Україна ніколи не стане з колін, поки не стане
на коліна перед Богом”, - зазначила прем’єр-міністр України, представляючи
програму дій нового уряду у Верховній Раді. І це не стало просто
гарним висловом, що знайшов відгомін у багатьох ЗМІ. Завданню, як
саме відродити справжню віру в Бога в нашому суспільстві, присвячено
вже перший розділ нині чинної урядової програми «Назустріч людям».
Що для цього можна зробити у війську, наш кореспондент веде розмову
з доктором теології, проректором Київської духовної академії, головою
синодального управління духовно-патріотичного виховання у зв’язках
із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України УПЦ
КП протоієреєм Димитрієм Садов’яком.
- Нині керівництво Української держави, повертаючись до історичного
досвіду, наголошує на особливій ролі церкви та віри в Бога у житті
суспільства. І це в той час, як за “науковими” прогнозами ідеологів
Марксизму-Ленінізму, релігія, як опіум для народу, мала зникнути
ще на початку 90-х. Наразі маємо XXI століття…
- Насправді значення релігії у житті конкретної людини чи спільноти
ніколи не змінювалося. Це – константа, при чому фундаментальна.
„Спільнота без релігії, що корабель без керма. Без релігії немає
ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте
мені одного доброго священика і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв”,
- ось як високо оцінював роль Церкви і священиків імператор Наполеон
Бонапарт.
Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати
своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші
часи Православна церква в Україні не є самозамкненою структурою.
Її священнослужителі намагаються позитивно впливати на життя молодої
держави. Однак через багаторічну атеїстичну пропаганду та боротьбу
із релігією ця діяльність церкви надто ускладнюється. Особливо складно
цей процес триває в українському війську. Форма стосунків армії
і церкви поки що лише опрацьовується. І, на жаль, слід констатувати,
що це опрацювання останніми роками невиправдано затягнулося…
- Що Ви маєте на увазі? Армія ігнорувала контакти з церквою?
- Я вам наведу хронологію розвитку цих відносин, а висновки робіть
самі. Щоправда, на мою думку, у розгляді цього питання слід говорити
скоріше про позицію старої влади, а не колишнього керівництва Міністерства
оборони.
І так, ще в 1994 року у Львові на науково-практичному симпозіумі
„Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних Сил України”, який
проводили Національний інститут стратегічних досліджень спільно
з Інститутом історії релігії, була започаткована, як консультативний
орган, Міжцерковна рада з питань душпастирської роботи у збройних
формуваннях України. Відбулася спроба учасників – представників
УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ та релігійної спільноти Церкви Адвентистів
сьомого дня у присутності представників Міністерства оборони України
створити постійний консультативний орган різних конфесій у справі
душпастирства в Збройних Силах України. Через рік вже у Києві відбулася
міжнародна науково-практична конференція „Армія і духовність: свобода
совісті та віровизнання”.
Вона мала значне представництво науковців, представників силових
міністерств, органів державної влади та закордонних властей, і поставила
до обговорення проблему задоволення релігійних прав і свобод в армії.
У березні 1997 року на базі Київського військового гуманітарного
інституту відбулася Міжнародна науково-практична конференція „Християнська
любов та військовий обов’язок”. На ній обговорювалося питання, якою
має бути душпастирська опіка військових в Україні. Через два роки
– ще одна конференція під назвою „Практика формування особи військовослужбовця
та створення умов успішного виконання військового обов’язку: християнський
досвід”.
Конференція звернулася до влади України із пропозицією розробити
концепцію духовно-пастирської діяльності військових священиків у
військових формуваннях України і внести необхідні зміни до Закону
України „Про свободу совісті та релігійні організації”. І нарешті
– конференція “Християнсько-військовий рух та душпастирська опіка
військовослужбовців в Україні” 2004 року з подібними пропозиціями.
На жаль, практичних результатів роботи цих наукових форумів дуже
мало… Попри намагання зблизитися зі Збройними Силам, церква, у тому
числі і УПЦ КП, продовжує в абсолютній більшості випадків самотужки
прикладає зусилля для задоволення релігійних потреб військовослужбовців.
- Але загальновідомо, що у Збройних Силах навіть найбільш обмеженій
у вільному часі категорії – військовослужбовцям строкової служби
- на офіційному рівні дозволяється відвідання богослужінь у вихідні
та святкові дні. Окрім цього й священики - доволі часті гості у
військових частинах…
- Так, ви вірно зазначили, що священики – то гості. Церкву, якщо
і допускають до війська, то до самих військових, вона ще не допущена.
Бо молебень та промова під час прийняття присяги, на День частини
або великих християнських свят не задовольняють духовних потреб
окремого військовослужбовця. Пастирська турбота церкви щодо військових
значно глибша за змістом та значенням від того спрощеного підходу,
який доволі часто демонструють воєнноначальники. Священик, усвідомлюючи
особисту відповідальність перед Богом, призваний бути водночас і
духовним наставником і слугою кожної людини, яка перебуває під його
опікою. Особливі умови військової реальності, які випадають переважно
молодим чоловікам, відірваним від звичних їм цінностних орієнтирів
та цивільного життя, спонукає церкву до постійної копіткої турботи.
До речі, вона проявлялася здавна. У всі часи, люди, що присвятили
себе служінню Христу, проповідували любов до Батьківщини, мужність
і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили
вбитих, заспокоювали людей, виявляли готовність присвятити себе
справедливій справі, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти.
Особливу увагу священик має звертати й на офіцерів, які мають у
всьому бути взірцем для підлеглих, в тому числі і в духовних питаннях.
Виховна робота командирів та душрастирська діяльність священика
повинні взаємно доповнювати одна іншу та мати спільний знаменник
– і тоді результати будуть вагомими. Саме тому Управлінням духовно-патріотичного
виховання військовослужбовців УПЦ КП в 2000 році при Київській духовній
академії були організовані богословські курси для офіцерів Міністерства
оборони та МВС. Лекції з історії християнського віровчення, апологетики,
сектознавства, іконології, літургики прослухали сотні офіцерів.
Це був перший крок до їх духовної освіченості, однак, на жаль, він
не набув системного характеру. В той же час ці знання дуже важливі,
адже нерідко священики та військове керівництво говорять на різних
мовах, по-різному розуміючи такі поняття як “духовне виховання”,
“християнські цінності”.
- Але, погодьтеся, певні непорозуміння є й між християнськими конфесіями
та деномінаціями. І саме цей фактор військове відомство останнім
роками називало основною перепоною щодо зближення армії та церкви.
Наприклад, взяти хоча б питання будівництва храмів на території
військових частин. Скільки списів поламано…
- До зведення храмів Міністерство оборони України відносилося подекуди
обережно, а подекуди досить індиферентно, що не могло не викликати
певне занепокоєння. Чому у деяких військових частинах зараз діють
храми, які належать тій чи іншій конфесії? Чи справедливо це? Адже
серед військовослужбовців можуть бути католики, протестанти. Тоді
справедливо було б зводити поруч костел та кірху. Особисто я переконаний,
й думаю цього не слід нікому доводити: Україна – Православна країна.
А отже держава мала б це враховувати й у контексті військово-церковних
відносин, і водночас не перешкоджати задоволенню духовних потреб
віруючих інших конфесій.
Я довгий час перебував у Канаді й на власні очі бачив, як вирішуються
подібні питання. Священики різних конфесій проводять богослужіння
в одному храмі по черзі, кожний опікуючись своєю паствою. Й це служить
невіруючим ще одним прикладом взаємотерпіння та поваги, яких так
не дістає в мирському житті, але має бути з надлишком у християн.
Хочеться вірити, що нинішня державна влада, яка прийшла багато в
чому завдячуючи підтримці живої молитви, усвідомить необхідність
забезпечення релігійних прав військовослужбовців. Адже, пройшло
довгі 13 років, як Україна – незалежна. Багато змінилося. Зараз
можна з впевненістю говорити: і церква, і суспільство вже готові
до цього. І аргумент „конфесійного розділення” повинен нарешті уступити
місце аргументу „задоволення прав”.
- Ви маєте на увазі введення капеланства?
- Так. Але, хотілося б одразу уточнити: не капеланства, а інституту
військових священиків. Саме ця назва в українській традиції і не
варто займатися іноземними запозиченнями.
Впевнений, настав час творити цю структуру. Більш того, як відомо,
за ініціативою командування Сухопутних військ у складі українського
миротворчого контингенту, який виконує завдання в Іраку, зараз присутні
два священика (двох основних православних конфесій України – УПЦ
КП та УПЦ МП). Незабаром відбудеться ротація, і ми знову направимо
до цієї далекої країни свого представника.
Як бачимо, війна все ж таки виховує потребу у духівниках. Окрім
саме введення військових священиків – це найбільш ефективний шлях
й з точки зору подолання міжконфесійних протиріч. Адже, зрозуміло,
що діяльність військових священиків по своїй природі базується на
віротерпінні та має підтримувати дружбу і братню любов між військовослужбовцями.
В ній нема місця релігійній ворожнечі та конфліктності.
- Чи отримає капеланське служіння відгук в армійському середовищі?
Чи буде, на вашу думку, воно затребуване? Відомо, що існує й суто
прагматична думка стосовно того, що запровадження цього інституту
– тільки буде лише додатковим навантаженням для й без того дефіцитного
державного бюджету…
- Так, а ще говорять, й я це неодноразово чув у “високих” кабінетах,
що віруючих в армії – небагато, а отже й штатного священика не потрібно.
Мовляв, людям достатньо відвідувати церкву у вихідні дні… Однак,
це хибна думка. Військовий священик опікуватиметься не тільки тими
військовиками, які відкрито сповідують свою віру, але й тими, хто
не звик або боїться про це говорити, а найбільше – людьми, яких
військові психологи звично зараховують до “групи ризику”.
…Так, одним із завдань військового священика є облаштування храму
або тимчасового приміщення і проведення систематичних богослужінь,
молитов. Водночас важливу роль відіграє і особиста поведінка священика,
яка повинна бути бездоганною – тоді його вплив на військовослужбовців
буде значним, а авторитет – високим. При цьому, на мою думку, основну
увагу сучасний військовий священик повинен звертати на духовно-патріотичне
виховання. Адже сутність релігії полягає у чіткому відмежуванні
добра від зла. Знаємо, що в нашій країні діють численні закони,
які регламентують діяльність військовослужбовців. У них передбачені
покарання за ті чи інші порушення. Однак в них зовсім не звернена
увага на внутрішню моральну відповідальність. Як раз виховання розуміння
моральної недопустимості злочинів є обов’язком духовенства у війську.
Зрештою, у всіх арміях розвинених країн світу є військові священики,
які значною мірою сприяють і боєздатності військових формувань,
і задоволенню духовних потреб віруючих в Бога військовослужбовців.
Це спостерігається і в тих країнах, де панівною або державною є
якась одна церква чи конфесія, і в тих, де існує поліконфесійність.
Все це законодавчо закріплено в офіційних державних документах,
відображено у військових статутах. Зрештою, й історія українських
збройних формувань знає чимало прикладів тісної взаємодії державних
та церковних чинників. Не можна, наприклад, собі уявити військової
служби часів Київської Русі чи козачини без проведення богослужіння,
без освячення церквою військових частин і з’єднань.
- Так, можна погодитися, що організаційно питання щодо запровадження
інституту військових священиків цілком розв’язуване. Для цього потрібна
лише політична воля. Однак є ще одне питання, на яке також хотілося
б почути відповідь. Зокрема, діяльність штатного священика у війську
безмовно сприятиме, так би мовити, переходу невіруючих військовиків
(особливо це стосуватиметься молодих людей) у категорію віруючих.
Чи не буде це порушенням прав, нав’язуванням нового світогляду?
- В наш час діяльність священика у війську є одним із видів місіонерської
діяльності церкви. Без цього не можливе виховання військових на
основах християнської моральності. Адже щоб богослужіння та молитви
не переросли серед військових у формальність, священик повинен розтлумачувати
їх справжній зміст. Адже молитва – це прохання, звернене до Бога,
але прохання не егоїстичного характеру про задоволення своїх життєвих
людських потреб, а прохання про допомогу у подоланні духовних недоліків
людини, що стримують духовний прогрес. У війську, особливо під час
військових дій, людина може проявити як вищі духовні риси свого
характеру, які часто суперечать навіть інстинкту самозбереження
(самопожертва, героїзм), так і найнижчі (шкурництво, жорстокість,
зрада).
Релігійне виховання воїнів сприяєтиме пом’якшенню їх жорстокості,
особливо під час воєнних дій і водночас розвиватиме такі риси характеру
як мужність та самовідданість. Священик особливу увагу звертатиме
на серйозність військової присяги, як свідчення військовослужбовця
перед Богом та людьми про щирість свого бажання чесно і самовіддано
нести свою службу, стимулюватиме покору солдатів перед керівниками-офіцерами,
ініціюватиме дружні стосунки у солдатському колективі. Не має він
права замовчувати і про недоліки, але всі зауваження повинні мати
коректну форму і реальну підставу. Переконаний, держава всіляко
повинна підтримувати ці починання. Натомість, якщо проаналізувати
хоча б сучасний мас-медійний простір, який, й це очевидно, надзвичайно
потужно впливає на свідомість людей, то можна швидко переконатися
– він не підтримує виховання зазначених моральних якостей, а навпаки
- нівелює їх…
Що ж до порушення прав невіруючих, то особисто я не бачу жодних
проблем з запровадженням душпастирства. Якщо йдеться про правову
царину, то ми знаємо, що чинний закон дозволяє будь-кому сповідувати
і навіть пропагувати свої переконання. Обмеження у цьому лише одне
– якщо такі дії не обмежують права інших. Воно не стосується військового
священика, адже вже з самого початку в основу його діяльності закладається
добровільне звернення військовослужбовця.
Інтерв’ю
вів Руслан ТКАЧУК,
Стаття була надрукована в газеті “Народна армія” № 73, середа,
20 квітня 2005 року.
