МИРОТВОРЧА
ДІЯЛЬНІСТЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА АРМІЙ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ
ДО ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СВОБОДИ СОВІСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
ПІД ЧАС МИРОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ІРАКУ.
Питання
душпастирської опіки над військовослужбовцями
неможливо розглядати, не враховуючи специфіки державно-церковних
відносин, бачення самої Церкви своєї місії в розбудові держави,
а відтак, і усвідомлення державою значення Церкви для суспільства.
Свята Христова Церква вже протягом
тисячоліття відіграє виключно важливу роль у житті нашого народу,
становленні його духовної і національної самосвідомості. В сучасних
реаліях Православна Церква, сприймаючи юридичне відокремлення від
держави, зовсім не відмежовується від тих проблем, якими живе держава,
і якими живуть віруючі, як громадяни цієї держави. Тому правове
відокремлення Церкви від держави залишається лише зовнішнім. Внутрішній
зв’язок Церкви зі своїм народом був і залишається органічним і нерозривним,
незалежно від будь-яких юридичних визначень держави стосовно Церкви.
Правова держава, яка усвідомлює
межі своєї компетенції, не повинна претендувати на те, щоб висловлювати
авторитетні судження про предмети віровчення або форми богошанування.
Так само, не в компетенції Церкви судити про форми державного устрою,
про заходи керівництва держави з точки зору їх політичної доцільності.
Але є такі сфери життя народу, якими повинні опікуватись і Церква,
і держава — це духовно-моральний стан суспільства.
Досвід останніх років переконливо
доводить, що споживацька культура, яка так активно і цілеспрямовано
насаджується сьогодні, здатна прищепити громадянам лише одну любов
— любов до матеріальних благ. І тут патріотизму і відданості в служінні
своєму народові місця вже не залишається. Офіцери, безпосередні
командири знають, наскільки помітно проявляються негативні явища
нашого буття в свідомості юних воїнів. Тому справа духовно-патріотичного
виховання військовослужбовців — це не лише завдання Збройних Сил
і Церкви. Це справа загальнодержавного, першочергового значення.
Православна Церква однозначно заперечує
негативне ставлення до військової служби ряду конфесій, що називають
себе християнськими. Це засвідчує не лише відірваність від життя
свого народу, але й прямо суперечить духу євангельського вчення.
За словами Спасителя, „ніхто більшої любові не має над ту, коли
хто душу свою поклав би за друзів своїх" (Ін. XV, 13). Християнин повинен великодушно
терпіти особисті образи. Але в суспільстві він повинен боронити
і захищати свого ближнього, і, коли це необхідно, навіть віддати
за нього своє життя. Христова Церква завжди вказувала на таких воїнів-героїв,
як на приклад істинної жертовної християнської любові. Тому військова
служба, побудована на засадах християнської моралі, буде неперевершеною
силою за своїм духом і патріотичним настроєм. У такому разі військова
служба є, без перебільшення, служінням Самому Богові, а воїн-християнин
— істинним слугою Господнім, який поставлений всеблагою
волею Божою охороняти мир спокій свого народу.
Саме тому духовенство завжди було
присутнім у війську впродовж усієї історії нашого народу, і це відбувається
в той час, коли гіркі плоди виховання: армії на основі зведеного
до вульгарності атеїзму ми пожинаємо ще й сьогодні.
Разом з тим, ми не можемо погодитись
з твердженням, що нібито традиції військового духовенства Запорозького
Війська та інших військових формувань української держави на зламі
ХХ-ХХІ ст.ст. можуть мати лише історико-пізнавальне значення. Історія
військового душпастирства в Україні має так багату спадщину, що на її
основі можна виховувати цілі покоління воїнів патріотів.
Звичайно, потрібно враховувати також
реалії сьогодення, передусім поліконфесійність
України. Зважаючи на це, військове духовенство повинне максимально
тактовно підходити до організації свого служіння. Духовна опіка
військом не повинна перетворюватись на відвертий прозелітизм, намаганні
перетягувати віруючих однієї конфесії до іншої. Насильне, безцеремонне
місіонерство, нав’язування представникам Збройних
Сил України світогляд своєї церкви в армії неприпустиме. Кожен віруючий
військовослужбовець має право задовольняти свої духовні потреби
у священика своєї конфесії незалежно від уподобань командирів.
Необхідно брати до уваги також досвід
капеланської служби інших держав світу,
особливо її організаційний бік. Цього важливо дотримуватися у той
час, коли ідейне підґрунтя українського військового духівництва,
виплекане впродовж багатовікової історії нашого народу, повинно
стати запорукою самобутності і неповторності українського досвіду
в цій справі. Однак запозичуючи все найкраще стосовно форм організації
капеланства, потрібно вчитись уникати
усього того, що не є притаманним українському менталітету і суперечить
духовним і військовим традиціям України.
В обов’язки капелана не повинно входити сакральне
обґрунтування будь-яких рішень військового командування. Український
народ прагне бачити в священикові саме духовного отця і аж ніяк
не адміністратора, а тим більше привілейованого начальника.
Питання формування інституту військового
священства є об’єктом для досліджень і обговорень
на військово-християнських конференціях, семінарах та круглих столах.
Однак вже навіть на цій стадії існує велика кількість священиків,
які активно співпрацюють з військовими частинами. Досвід такої співпраці
переважна більшість сучасних командирів оцінює як позитивний Цьому
певною мірою сприяє той факт, що служіння душпастирів
у війську насамперед, є справою добровільною. Священик йде у військову
частину для проведення зустрічі з військовослужбовцями, показу християнського
фільму, відправи богослужінь не за чиїмось наказом чи згідно певних
угод і домовленостей, а за велінням серця. Душпастир
усвідомлює, що душа солдата і офіцера у специфічних військових умовах,
подекуди й небезпечних для життя, особливо потребує духовної опіки
і підтримки. Такого пастиря у військовій частині сприймають по особливому
дружньо і тепло. Адже душа, сповнена миром, любов’ю та християнськими чеснотами, незбагненним
чином здатна передавати ці якості ближнім.
Тому питання законодавчого врегулювання
становища священика у Збройних Силах необхідно вирішувати максимально
обережно і помірковано. Слід зважати на тонкощі і особливості духовного
життя людини взагалі і військовослужбовця зокрема, яке є справою
серця, а не наказів і розпоряджень. У майбутній законодавчій базі
щодо військового священства наказово-примусові чинники повинні бути
зведені якщо не до нуля, то хоча б до мінімуму. Оскільки сфера віри
— це ознака вільної волі, любові, співчуття та співстраждання.
Потрібно також брати до уваги й
те, що за справу виховання могутніх духом українських воїнів має
моральне право братись не просто особа, яка має духовний сан, але
разом з тим така, що є щирим патріотом своєї нації. Це має бути
особа, яка своїм власним душевним вогнем зможе запалити серця інших.
Так, під час сумнозвісних подій навколо української коси Тузла
(півострів Крим) саме архиєрей Київського
Патріархату, єпископ Симферопольський і Кримський Климент (Кущ)
опікувався воїнами, які оберігали в цій критичній ситуації недоторканість
наших кордонів. Наші священнослужителі вже неодноразово відвідували
з пастирським візитом український миротворчий контингент у Косово,
а також несуть щоденний тягар військової служби разом з українськими
воїнами в Іраку. Такі свідомі й принципові дії духовенства Київського
Патріархату краще, аніж будь-які слова, заяви і декларації засвідчують
єдність нашої Церкви із своїм народом, її готовність ділити з ним
радість і горе.
Особливо цінним є досвід священиків,
які проводили своє служіння в зоні бойових дій. Протоієрей Володимир
Кошарко одним з перших набув такого досвіду,
перебуваючи у складі українського миротворчого контингенту в Іраку.
Отець Володимир сам свого часу проходив строкову службу в ракетних
військах стратегічного призначення. Був звільнений в запас у званні
сержанта. Сьогодні це настоятель однієї з парафій Одеської єпархії
Київського Патріархату.
Для важливої і почесної місії душпастирської опіки над українськими військовими в Іраку
був і є сьогодні, за поданням голови Управління протоієрея Димитрія
Садов’яка та за благословенням
Патріарха Філарета, призначений протоієрей Володимир Кошарко.
Після відповідної підготовки на Яворівському військовому полігоні
протоієрей Володимир Кошарко та ігумен
Іоасаф /Перетятько/
— представник Московського Патріархату були відправлені до Іраку
в 6-у окрему механізовану бригаду українського миротворчого контингенту.
(Військова база „Дельта”, м. Аль-Кут,
провінція Васі).
По прибутті священиків їх радо прийняв
командир бригади генерал-майор С.О.Островський та зорієнтував їх
щодо морально-психологічного стану особового складу і особливостей
району дій. Наші пастирі не носили зброю, її також не мали ні польські,
ні американські капелани. Останні взагалі мають охоронців і авто
„Хаммер”, як пересувну каплицю.
Одразу ж постало питання про облаштування
каплиці. Відділення з гуманітарних питань бригади всіляко сприяло
цьому. Протягом місяця довелося приводити в порядок занедбане приміщення.
Доки здійснювались ці роботи, польський капелан вертолітного загону
отець Марек Стшелецький люб’язно надав можливість українцям
проводити богослужіння у своїй каплиці. Отець Марек
є вже загартованим капеланом. Він служив у десантних військах, мав
сотні стрибків з парашутом, декілька разів був в Україні на військових
навчаннях („Широкий лан”, „Козацький степ”).
На базі „Дельта” налічувалось близько
1500 миротворців, не враховуючи підрозділи збройних сил США, Польщі,
Румунії. Польський капелан виділив час з 8.00 до 10.00 години у
своїй каплиці на богослужіння для українських військовослужбовців.
Уперше богослужіння молебня відбулось 29.02.2004 року. А перша Божественна Літургія
була звершена в Хрестопоклонну неділю (3-я неділя Великого Посту
перед Пасхою).
Перед святом Входу Господнього в
Єрусалим відбулось освячення української каплиці в присутності командира
бригади генерал-майора С.О.Островського, офіцерів, прапорщиків,
солдат, а також запрошених польських військовослужбовців. Усі присутні
звернули увагу на те, що одразу після освячення пішов дощ. Відтак
розпочались постійні щоденні богослужіння з 9.00 до 10.00 і з 19.00
до 20.00.
Постало питання з вихідним днем.
В арабському світі це не неділя, а п’ятниця. Після відповідного прохання
отця Володимира командування бригади пішло на зустріч і перенесло
вихідний на неділю.
Про доцільність перебування серед
військових душпастиря засвідчив вже той
факт, що каплиця ніколи не була безлюдною. На передпасхальних
богослужіннях, як і в рідній Україні у цей час, було особливо багато
сповідників і причасників. У ніч на Пасхальному
богослужінні налічувалось близько 100 чоловік. Саме стільки могла
вмістити каплиця. Кмітливі військовослужбовці під час освячення
пасок замість пасхальних кошиків успішно використали свої каски.
Пасхи та крашанки у військових касках
справили на всіх особливо глибоке і зворушливе враження.
Каплиця стала для українських миротворців
тим місцем, куди можна було прийти зі своїми роздумами, тривогами
і питаннями. Як помітив отець Володимир, багато хто з військових
взяв за правило: перед військовим завданням, виїздом на патрулювання
хоча б на хвилину зайти до каплиці (для молитви). Те ж саме робили,
коли поверталися назад. Часто, від’їжджаючи, вигукували „Помоліться
за нас, отче!” Приносили записки „за здоров’я” та „за упокій”.
Допомоги і підтримки у душпастиря шукали снайпери, які не з чужих розповідей і не
з чужих слів знали, що таке війна. Коли почалися бої, екстремісти
як живий щит використовували людей. Важко було розпізнати, чи їх
змушували до того, чи вони робили це добровільно.
До українського священика приходили
також православні румунські миротворці. Просили молитися за них
та за їх родини. Постійним, якщо можна так сказати, прихожанином
українського військового храму став американець Джейсон
(у хрещенні Серафим).
Знаючи про каплицю, її відвідували
і араби, які працювали на базі „Дельта”. Місцеве населення з повагою
і дуже схвально відгукувались про те, що наші військовослужбовці
є віруючими людьми.
Період перебування отця Володимира
Кошарка у складі українського миротворчого
контингенту в Іраку (27.02.2004 - 24.09.2004) розвіяв будь-які сумніви
стосовно доцільності створення інституту військового священства
у Збройних Силах та інших військових формуваннях України.
Саме з метою виховання патріотичної,
глибоко духовної військової інтелігенції, з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України
Філарета було створено Управління духовно-патріотичного виховання
у Збройних Силах та інших військових формуваннях України. Управління
здійснює свою діяльність відповідно до православного віровчення,
керуючись традиціями і духовним досвідом.
Завданням Управління є забезпечення
взаємодії Православної Церкви з командуванням військових частин,
навчальних закладів, установ та інших структур Збройних Сил України
у справі забезпечення пастирської і духовно-просвітницької діяльності
Церкви серед військовослужбовців.
Утворено відділ духовно-патріотичного
виховання у Військово-Морських Силах України. Основні заходи відділу
здійснюються братією монастиря преподобного Паїсія
Величковського та парафією св. ап. Андрія
Первозванного в м. Севастополі.
При Київській Духовній Академії
(далі КДА) були організовані богословські курси, слухачами яких
стали представники офіцерського складу практично всіх силових структур
України. До викладання було залучено найкращих богословів, професорів
і доцентів КДА. Широкий перелік предметів, що пропонуються офіцерам,
вказує на те, що цей курс має не оглядовий і побіжний, а глибокий
і змістовний характер. Богословські курси проводяться постійно.
Маємо надію, що з Божою допомогою вони стануть постійною складовою
співпраці Церкви та військами Армії.
З ініціативи Всеукраїнського міжконфесійного
релігійного християнсько-військового братства в стінах КДА у лютому
минулого року відбувся навчальний семінар для душпастирів,
що співпрацюють з військовослужбовцями. В семінарі взяли участь
представники всіх єпархій УПЦ КП, які мали змогу слухати лекції
викладачів Національної Академії оборони, Академії Міністерства
внутрішніх справ України, Міністерства з надзвичайних ситуацій.
Ділилися досвідом і закордонні фахівці.
Серед них — магістр богослів’я Річард Стіліх,
який довгі роки служив капеланом в армії США. В семінарі також брали
участь представники делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста
в Україні.
Українською Православною Церквою
Київського Патріархату було укладено низку спільних угод з главами
силових структур про співпрацю у формуванні патріотичних, культурних
та духовних цінностей у військовослужбовців. Це надало змогу пастирям
Київського Патріархату відвідувати військові частини для здійснення
богослужінь, таїнств, проведення лекцій духовно-просвітницького
характеру та індивідуальних бесід з віруючими військовослужбовцями.
Київська Патріархія надає посильну допомогу у забезпеченні бібліотек
військових частин духовною літературою.
Ми розуміємо, що усі ці заходи є
лише початком великої і копіткої праці у справі духовно-патріотичного
виховання українських воїнів. Тому проситимемо Бога, аби Він і надалі
благословляв і зміцнював нас у цій життєво необхідній для держави
і народу праці.
Ми віримо слову Євангелія, що „ворота
пекла не подолають Церкву Христову” (Мт.
XVI, 16), як не могли її подолати впродовж усіх попередніх віків. Віримо також і в те, що ніяким ворогам не вдасться подолати нашу державу;
допоки вона черпатиме власні сили з багатої духовної спадщини свого
народу.
Протоієрей
ДИМИТРІЙ САДОВ’ЯК
доктор теології, проректор Київської духовної академії, Голова
синодального управління духовно-патріотичного виховання у зв’язках
із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України УПЦ
КП
