Душпастирська опіка в Іраку 2003p.

Настанови голови синодального управління перед від'їздом в Ірак.

Питання душпастирської опіки над військовослужбовцями неможливо розглядати не враховуючи специфіки державно-церковних відносин, бачення самої Церкви своєї місії в розбудові держави, а відтак, і усвідомлення державою значення Церкви для суспільства.
Свята Христова Церква ось вже протягом тисячоліття відіграє виключно важливу роль у житті нашого народу, у становленні його духовної і національної самосвідомості. В сучасних реаліях Православна Церква, сприймаючи юридичне відокремлення від держави, зовсім не відмежовується від тих проблем, якими живе держава, і якими живуть віруючі, як громадяни цієї держави. Тому правове відокремлення Церкви від держави залишається лише зовнішнім. Внутрішній зв'язок Церкви зі своїм народом був і залишається органічним і нерозривним, незалежно від будь-яких юридичних визначень держави стосовно Церкви.

Правова держава, яка усвідомлює межі своєї компетенції, не повинна претендувати на те, щоб висловлювати авторитетні судження про предмети віровчення або форми богошанування. Так само, не в компетенції Церкви судити про форми державного устрою, про заходи керівництва держави з точки зору їх політичної доцільності. Але є такі сфери життя народу, якими повинні опікуватись і Церква, і держава — це духовно-моральний стан суспільства.

Досвід останніх років переконливо доводить, що споживацька культура, яка так активно і цілеспрямовано насаджується сьогодні, здатна прищепити громадянам лише одну любов — любов до матеріальних благ. І тут патріотизму і відданості в служінні своєму народові місця вже не залишається. Офіцери, безпосередні командири, як ніхто інший знають, наскільки сильно негативні явища нашого буття відображаються в свідомості юних воїнів. Тому справа духовно-патріотичного виховання військовослужбовців — це не лише завдання Збройних Сил і Церкви. Це справа загальнодержавного, першочергового значення.

Православна Церква однозначно заперечує негативне ставлення до військової служби ряду конфесій, що називають себе християнськими. Це виявляє не лише відірваність від життя свого народу, але й прямо суперечить духу євангельського вчення. За словами Спасителя, "ніхто більшої любові не має над ту, коли хто душу свою поклав би за друзів своїх" (Ін. XV, 13). Християнин повинен великодушно терпіти особисті образи. Але в суспільстві він повинен боронити і захищати свого ближнього, і, коли це необхідно, навіть віддати за нього своє життя. Христова Церква завжди вказувала на таких воїнів-героїв, як на приклад істинної жертовної християнської любові. Тому військова служба, побудована на засадах християнської моралі, буде неперевершеною силою за своїм духом і патріотичним настроєм. В такому разі військова служба є, без перебільшення, служінням Самому Богові, а воїн-християнин — істинним слугою Господнім, який поставлений всеблагою волею Божою охороняти мир і спокій свого народу.

Саме тому духовенство завжди було присутнім у війську впродовж всієї історії нашого народу. Тоді як гіркі плоди виховання армії на основі зведеного до вульгарності атеїзму ми пожинаємо ще й сьогодні.

Разом з тим, ми не можемо погодитись з твердженням, начебто традиції військового духовенства Запорізького війська, січових стрільців, Української Повстанської Армії на зламі XX—XXI ст. можуть мати лише історико-символічне значення. Історія військового душпастирства в Україні має таку багату спадщину, що на її основі можна виховувати цілі покоління воїнів-патріотів.

Звичайно, потрібно враховувати також реалії сьогодення, передусім поліконфесійність України. Зважаючи на це, військове духовенство повинне максимально тактовно підходити до організації свого служіння. Духовна опіка військом не повинна перетворюватись на відвертий прозелітизм, намагання перетягувати віруючих однієї конфесії до іншої. Насильне, безцеремонне місіонерство, нав'язування солдатам світогляду своєї церкви в армії неприпустиме. Кожен військовослужбовець має право задовольняти свої духовні потреби у священика своєї конфесії, незалежно від вподобань командирів.

Необхідно брати до уваги також важливий для нас досвід капеланської служби інших держав світу, особливо її організаційний бік. В той час, як ідейне підґрунтя українського військового духівництва, виплекане впродовж багатовікової історії нашого народу, повинне стати запорукою самобутності і неповторності українського досвіду в цій справі. Однак, запозичуючи все найкраще стосовно форм організації капеланства, потрібно вчитись уникати усього того, що не є притаманним українському менталітету і суперечить духовним і військовим традиціям України.

В обов'язки капелана не повинно входити сакральне обгрунтування будь-яких рішень військового командування. Досить важко уявити, якими прикладами надихають і які аргументи наводять священики своїм солдатам у разі можливої загарбницької політики своїх держав? Цікаво, які євангельські тексти наводять вони в таких випадках? Український народ прагне бачити в священикові саме духовного отця, в усій глибині цього поняття, і аж ніяк не адміністратора, а тим більше привілейованого начальника.

Питання формування інституту військового священства є об’єктом для обговорень на військово-християнських конференціях, семінарах та круглих столах. Однак вже навіть на цій стадії існує велика кількість священиків, які активно співпрацюють з військовими частинами. Досвід такої співпраці переважна більшість командирів оцінює як позитивний. Цьому великою мірою сприяє той факт, що служіння душпастирів у війську насамперед є справою добровільною. Священик йде у військову частину для проведення зустрічі з солдатами, показу християнського фільму, відправи богослужінь не за чиїмось наказом чи згідно певних угод і домовленостей, а за велінням серця. Душпастир усвідомлює, що душа солдата у специфічних військових умовах, подекуди й небезпечних для життя, особливо потребує духовної опіки і підтримки. Такого пастиря у військовій частині сприймають по особливому дружньо і тепло. Адже душа сповнена миром, любов’ю та християнськими чеснотами незбагненним чином здатна передавати ці якості ближнім.

Тому питання законодавчого врегулювання положення священика у Збройних Силах слід вирішувати максимально обережно і обмірковано. Слід зважати на тонкощі і особливості духовного життя людини взагалі і військовослужбовця зокрема, яке є справою серця, а не наказів і розпоряджень. В майбутній законодавчій базі щодо військового священства наказово-примусові чинники повинні бути зведені якщо не до нуля, то хоча б до мінімуму. Так як сфера віри – це ознака вільної волі, свобідної любові, співчуття та співстраждання.

Потрібно також брати до уваги й те, що за справу виховання могутніх духом українських воїнів має моральне право братись не просто особа, яка має духовний сан, але разом з тим така, що є щирим патріотом своєї нації. Це має бути особа, яка своїм власним вогнем зможе запалити серця інших. І тут є великі сумніви щодо того, що духовенство, яке стоїть на відверто антидержавницьких позиціях і марить відродженням "єдіной і нєдєлімой" хоча б в духовному житті нашого народу, може відповідати тим високим вимогам, котрі сьогодення ставить перед військовим священством Української Армії. Так, під час сумнозвісних подій навколо української коси Тузла саме архиєрей Київського Патріархату, єпископ Симферопольський і Кримський Климент (Кущ) опікувався воїнами, які оберігали в цій критичній ситуації недоторканість наших кордонів. Наші священнослужителі вже не одноразово відвідували з пастирським візитом український миротворчий контингент в Косово, а також несуть щоденний тягар військової служби разом з українськими воїнами в Іраку. Такі свідомі і принципові дії духовенства Київського Патріархату краще, аніж будь-які слова, заяви і декларації засвідчують єдність нашої Церкви зі своїм народом, її готовність ділити з ним радість і горе.

Особливо цінним є досвід священиків, які проходили своє служіння у зоні бойових дій. Протоієрей Володимир Кошарко одним з перших набув такого досвіду, перебуваючи у складі українського миротворчого контингенту в Іраку. Отець Кошарко сам свого часу проходив строкову службу у ракетних військах. Був звільнений у запас у званні сержанта. Сьогодні це настоятель однієї з парафій Одеської єпархії Київського Патріархату.

Для важливої і почесної місії душпастирської опіки над українськими військовими в Іраку був, за поданням голови Синодального управління прот. Димитрієм Садов’яком та з благословення Патріарха Філарета, призначений протоієрей Володимир Кошарко. Одночасно він отримав призначення офіцером з питань релігії у відділі з гуманітарних питань. Після відповідної підготовки на Яворівському військовому полігоні протоієрей Володимир Кошарко і ігумен Іоасаф /Перетятько/ - представник Московського Патріархату були відправлені до Іраку в 6-у окрему механізовану бригаду (6-а ОМБ) українського миротворчого контингенту. Військова база „Дельта”, м. Аль-Кут, провінція Васіт.

 

Освячення військової каплиці.

По прибутті священиків прийняв командир бригади генерал-майор Островський. Він дав дозвіл не носити пастирям зброї. Її також не мали ні польські, ні американські капелани. Останні взагалі мають охоронців і „Хаммер”, як пересувну каплицю.
Одразу ж постало питання про облаштування каплиці. Відділення з гуманітарних питань (ВГП) на чолі з полковником Годованцем всіляко сприяло у цьому. Місяць часу приводили в порядок занедбане приміщення. Поки здійснювались ці роботи, польський капелан вертолітного загону о. Марек Стшелецький люб’язно надав можливість українцям звершувати богослужіння у своїй каплиці. Отець Марек є вже загартованим капеланом. Він неодноразово був в Україні на військових навчаннях на „Широкому лані”, „Козацькому степу”, служив у десантних військах, мав сотні стрибків з парашутом.

 

На базі „Дельта” налічувалось близько 1500 миротворців, не враховуючи підрозділи ЗС США, Польщі, Румунії. Польський капелан виділив з 8.00 – 10.00 години в своїй каплиці на богослужіння для українських вояків. Уперше богослужіння молебня відбулось 29.02.2004 року. А перша Божественна Літургія була звершена в Хрестопоклонну неділю (3-я неділя Великого Посту перед Пасхою).

 

Вербна неділя в Іраку.

Перед святом Входу Господнього в Єрусалим відбулось освячення української каплиці за присутності комбрига генерала Островського, офіцерів, прапорщиків, солдат, а також запрошених польських військовослужбовців. Усі присутні звернули увагу на те, що одразу після освячення линув дощ. Відтак Відтак розпочались постійні щоденні богослужіння з 9.00 до 10.00 і з 19.00 до 20.00.
Постало питання з вихідним днем. В арабському світі це не неділя, а п’ятниця. Після відповідного прохання отця Володимира командування бригади пішло на зустріч і перенесло вихідний на неділю. Священик у поза богослужбовий час одягався у військовий однострій: форму для пустелі, „бєрци” і панаму.

 

Вербна неділя в Іраку.

Про доцільність перебування серед військових душпастиря свідчив вже той факт, що каплиця ніколи не була безлюдною. На передпасхальних богослужіннях, як і в рідній Україні у цей час, було особливо багато сповідників і причасників. У ніч на Пасхальному богослужінні налічувалось близько 100 чоловік. Стільки вміщала каплиця. Кмітливі солдати під час освячення пасок замість пасхальних кошиків успішно використали свої каски. Пасхи та крашанки у військових касках справили на всіх особливо глибоке і зворушливе враження.

Каплиця стала для українських миротворців тим місцем, куди можна було прийти зі своїми роздумами, тревогами і питаннями. Як помітив отець Володимир, багато хто з військових взяв за правило – перед військовим завданням, виїздом на патрулювання хоча на хвилину для молитви зайти до каплиці. Те ж саме робили, коли поверталися назад. Часто, від’їжджаючи, вигукували з „бетеера”: „Помоліться за нас, батюшка!” Приносили записки „за здоров’я” та „за упокій”.

Дорога до храму.

Допомоги і підтримки у душпастиря шукали снайпери, які не з чуток і не з чужих слів знали, що таке війна. Коли почалися бої, екстремісти як живий щит використовували людей. Важко було розпізнати, чи їх змусили до того, чи вони робили це добровільно.
До українського священика приходили також православні румунські миротворці. Просили молитися за них та за їх родини. Постійним, якщо можна так сакзати, прихожанином українського військового храму став американець Джейсон (у хрещенні Серафим).
Знаючи про каплицю, її відвідували і араби, які працювали на базі „Дельта”. Місцеве населення з повагою і дуже схвально відгукувались про те, що наші військовослужбовці є віруючими людьми.

 

Пасха Христова в Іраку.

Період перебування отця Володимира Кошарка у складі українського миротворчого контингенту в Іраку (27.02.2004 – 24.09.2004) розвіяв будь-які сумніви з приводу доцільності формування інституту військового священства у Збройних Силах України.
Саме з метою праці над вихованням патріотичної, глибоко духовної військової інтелігенції, з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, в 2001 році було створено Управління духовно-патріотичного виховання у Збройних Силах та інших військових формуваннях України, яке очолив проректор Київської Духовної Академії, доктор богословських наук прот. Димитрій Садов'як. Управління здійснює свою діяльність у відповідності до православного віровчення, керуючись традиціями і духовним досвідом УПЦ КП.

Завданням Управління є забезпечення взаємодії Православної Церкви з командуванням військових частин, навчальних закладів, установ та інших структур Збройних Сил України у справі забезпечення пастирської і духовно-просвітницької діяльності Церкви серед військовослужбовців.
У цьому ж 2001 році утворено Відділ духовно-патріотичного виховання у Військово-Морських Силах України. Основні заходи Відділу проводяться братією монастиря преп. Паїсія Величковського, та парафією св. ап. Андрія Первозванного в м. Севастополі.

В 2000 році при Київській Духовній Академії були організовані богословські курси, слухачами яких стали представники офіцерського складу практично всіх силових структур України. До викладання було залучено найкращих богословів, професорів і доцентів КДА. Широкий перелік предметів, що пропонується офіцерам, вказує на те, що цей курс має не оглядовий і побіжний, а глибокий і змістовний характер. Богословські курси, проводяться постійно. Маємо надію, що з Божою допомогою вони стануть постійною складовою співпраці Церкви і Війська.

З ініціативи Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнсько-військового братства, в стінах КДА, у місяці лютому минулого року, відбувся навчальний семінар для душпастирів, що співпрацюють з військовослужбовцями. В семінарі взяли участь представники усіх єпархій УПЦ КП, які мали змогу слухати лекції викладачів Національної Академії оборони, Академії Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства з надзвичайних ситуацій та Податкової міліції, ДПА України.

Ділилися досвідом і закордонні фахівці. Серед них — магістр богослів'я Річард Стіліх, який довгі роки служив капеланом в армії США. В семінарі також брали участь представники делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні.

Українською Православною Церквою Київського Патріархату було укладено низку спільних угод з главами силових структур про співпрацю у формуванні патріотичних, культурних та духовних цінностей у військовослужбовців. Це надало змогу пастирям Київського Патріархату відвідувати військові частини для звершення богослужінь, таїнств, проведення лекцій духовно-просвітницького характеру та індивідуальних бесід з віруючими військовослужбовцями. Київська Патріархія надає також посильну допомогу у забезпеченні бібліотек військових частин духовною літературою.

Ми розуміємо, що усі ці заходи є лише початком великої і кропіткої праці у справі духовно-патріотичного виховання українських воїнів. Тому проситимемо Бога, аби Він і надалі благословляв і зміцнював нас у цій життєво необхідній для держави і народу праці.
Ми віримо слову Євангелія, що "ворота пекла не подолають Церкву Христову" (Мт. XVI, 16), як не могли її подолати впродовж усіх попередніх віків. Віримо також і в те, що ніякі ворожі сили не подолають і нашу державу, допоки вона черпатиме свої сили з багатої духовної спадщини свого народу.

протоієрей Димитрій Садов’як
Голова синодального управління ДПВ.

перейти та головну сторінку >>>